Все ще не віриш, все ще боїшся прийняти,
голову у пісок Чорного моря ховаєш,
очі заплющуєш, кажеш: «Це далі – літо
Триває»,
педалі
подалі
крутиш,
вишуковуєш риси й ознаки:
Глянь, ще трава зелена!
З-з-з ще дзижчить комашка!
Іще не важко плечам від светрів,
Літаєш цим світом в сукні картатій –
Кирпата така жінка,
Що вперто не хоче визнати:
Усе минає,
Що відчайдушно не хоче помітити,
як поряд пролітають павутинки бабиного літа –
білі та довгі,
мов і її, наївної, перші сиві волосинки,
які вона спершу видирала пінцетом,
а тепер замальовує
чорною фарбою
зимної, мов криниця,
ночі