Ти віддаєш мене у чужі руки так легко
Начебто здатен щоденно
Платити останні копійки за повій та у енному
Разі повернути мене, напевно,
Можливо , до цієї кімнати.
Але ні, зачекай, стривай, наш дім розпався на брили,
Кімната – у свій анфас показує можливе
Майбутнє, якого точне не буде. А крісло
Розсовує ніжки, оголюючи правду та зливи.
Це місто. Це погляд. Це повність
Фіксуй же. Мене не існує зовні,
Кімната – це третя людина, якій соромно
Перед твоїм, на диво, обличчям відданої тварини.
Наша кімната – це справжня калюжа,
У якій я борсаюсь без рятувального, ну ж бо
Віддай мене за єдину копійку алюзії,
Бо вона, як ти, ще не встигла наскучити
Це звичка. Це повінь. Це зайвість,
Відчепись, не торкайся принаймні
Сьогодні та завтра, та вічність
Мого голого коліна, обличчя, що зайве.
Ти не робиш, не вмієш, не знаєш
Бо твоя думка для мене скупа, є
Засоби врятувати килим (запропонувати чаю)
Але я не глибинний, але ти, вибач, звичайний.
З мене досить, мене разом з кімнатою знудило,
Я більше не можу відмивати зі стін нудно
Байдужість. Я не можу чіплятись за відсутність
Твоєї руки. Відпускаю.
А ти, кімната, говорять лише «залишайся»
Ніколи.
Ні.