(Валентина Ментуз)
http://www.stihi.ru/2018/08/08/8900
Іду стежинками дитинства – хоча давно вже їх нема:
бо там, де босоніж гуляла, росте берізоньки рідня.
Осини, сосни – не підлісок – а ліс, що вже набрався сил.
Де погляд сад колись мій тішив, зостався слід замшілих пнів.
Нема нічого з того саду, де солов`ї колись співали,
ростуть там-сям посеред лісу ще дички-грушки, що зостались.
Спекота жнивна палить губи, під ноги яблуками пада…
Я їх скуштую… Смак дитинства - мені та пам`ять, як відрада.
Солодкі. Трішечки кисленькі, і навіть досить соковиті
бо літнім сонечком зігріті і теплим дощиком политі.
Далекий смак хвилює душу і мало смуток проганяє…
Як все змінилось! Тільки небо в далекі роки ті вертає.
Воно таке, як і в дитинстві, бо час над ним не має влади:
то в хмарах осені кудлатих, то вітер віє листопадом,
то сипле снігом взимку щиро і шиє всім перини білі,
або летить з дитинства пісня весняним клином журавлиним…
Вересень, 2018р.