*** (Ліна Костенко, https://www.facebook.com/LinaKostenkoUkr/)
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим
*** (вольный перевод П.Голубкова)
Стояла груша, зеленел лесочек.
Стояло небо, дня печаль храня.
Был тоненький у груши голосочек,
Она им в детство так звала меня.
Мы долго с нею в поле говорили,
Не слыша даже грохота дорог.
Про мои глыбы тяжкие забыли,
Покуда их старик Сизиф стерёг.
А мы стояли с нею так, напротив.
И не таились, не спеша идти.
Она боялась осени в природе,
А я боялась шума, суеты.
Мы слушали кукушку-душегубку.
А тучи плыли, как нездешний дым.
Курил Сизиф привычно злую трубку,
И быть ему хотелось молодым.