Вже лист спадає під осінні кроки,
І грають краплі на прозорім склі.
Згадалися мені навчальні роки,
Де гріли словом душу вчителі.
Мені ж учитель – як пора світання,
Наковує роками мудру сталь,
Завзято крешучи науку і кохання,
Мов відданий, до відчаю, коваль.
Згадалися чомусь ті світлі очі,
Під тихим смутком літньої журби,
Учителька із ніжністю клекоче,
Як мати серед шумної юрби.
І сумно думати про те, що не вернути,
Ні світлих днів, ні мудрих вчителів.
Життя прожити треба, щоб збагнути,
Увесь той шал минулих почуттів.
Учителю! Твоя наука й мова,
Веде мене через усе життя.
Я паросток твого шкільного слова,
Твоє численне, зрощене дитя...
_____________________
© R. Tserkovnyy, 2018