Я дякую, Боже, що дав мені крила,
Коли підвестись було зовсім несила,
Що вчасно простяг свою руку господню,
Коли стрімголов я летіла в безодню.
Мені так боліло, що розум втрачала,
Пораненим звіром таємно кричала
Стискаючи зуби, ховаючи очі,
А сльози гіркі не вщухали щоночі...
За крок до погуби життя зупинилось.
Та квітка надії у серці лишилась,
Що згодом зросла в білосніжну лілею,
А подих кохання буяв над землею.
I я, наче пташка у чистому полі,
Захланно ковтаю повітря на волі,
Окрилена щастям, кружляю навколо.
Я вже не впаду. Обіцяю. Ніколи!