Які ж ми люди,
Господи пробач!
Не люди ми, а невимовні бидла
Нас до могили прагнуть дотовкать,
На спинах виростають сідла.
Куди ідеш ти ненько Україно,
У кріпаків перетворився люд
У чом, не бачу, де твоя провина
І хто вершить над нами суд.
Нам звісно кажуть ринок-ринок
Ломайте свій стереотип,
Клеймять клеймом чужой провини
Вже не один, а сьомий рік.
Кружлять над нашою бідою
Пикасті ситі хижаки
Вони милуються собою
Прокляті вражі пацюки.
Богатії своїх наймитів
Порозсували по містах
Приспішників вольяжних, ситих
Щоб панував безмежний страх.
І дюди, мов німа худоба
Вмирають мовчки, не ропщять
З них хтось звертається до бога,
А хтось всіх шле к «є….ні мать».
Завжди, при шляхті чи литовцях
Народ не мав своєї долі,
Не підіймав очей до сонця,
Не знав, що радісь є і воля.
грудень 1998 р.