Заходь. Сідай. Що краще: чай чи кава?
Бабуся говорила, любиш мед.
Я буду і привітна, і ласкава,
Нарешті ти, а не німий портрет.
Я думаю, ти добре розумієш,
У мене незліченно запитань
І сподіваюся, розвіяти зумієш
Всю купу надокучливих вагань.
Млинцями пригощайся, я чекала,
Хотілось в очі зазирнуть тобі.
Так довго стримувалася, мовчала.
Тепер дізнаєшся претензії німі.
І про образи, й незворотні втрати,
Про біль не виконаних й досі сподівань.
Про те, що я повинна була мати,
А ти мені чомусь цього не дав.
Та він пив чай і щиро посміхався,
Світилася в очах його любов.
На мене зовсім він чомусь не ображався
І всі слова мої заклякли в мене знов.
Лишень дивилися один одному в очі,
А потім гомоніли ні про що.
Сиділи в кухні майже до півночі
І, навіть, потайки пили сухе вино.
- Ти розумієш! Сама все розумієш!
Лиш пам’ятай, я поруч й назавжди.
А ти багато ще чого зумієш!
Тримай за руку й не чекай біди.
На ранок я прокинулася дивна,
Не розуміючи то справді чи то сон.
У серці – впевненість, в душі – молитва,
А на столі стояв бокал з вином.