Iнодi здавалося, що там, за вiкном, відбувається щось незрозумiле.
То пiдключали якогось яскравого величезного лiхтаря на цiлiсiнький день та дзвижчали якiсь невiдомi волохаті смугастi мухи.
То чомусь невiдомо звiдкiля по склу текла вода. Текла нестримними ручаями. А поторкати її було неможливо. I куди вона дiвалася?..
То, раптом, листя на деревах починали змiнювати колiр, та перетворювалися iз зелених на жовтi, червонi та багровi. А потiм злiтали на землю та накопичувалися там у товсте простирадло, доки, нарештi, гiллячка дерев не оголялися зовсiм.
То несподiвано скло ставало бiлим та непрозорим. Здавалося, з тієї сторони на нього хтось вилив склянку молока. А, коли на склi з'являлися плями прозоростi, було видно, як на вулицi лiтають бiлi чарiвнi мухи та вкривають усе навкруги бiлим пухом.
А то знов гiлочки дерев та земля зеленiли яскравими листочками та травою.
Чудна та вулиця... Та вiдбуваються на нiй чуднi події.
Так гадав кiт Степан, сидячи на пiдвiконнi та вдивляючись крiзь скло на вулицю, наче у iнший свiт.