Ти двері в дім сирітський відчини ,
Та погляд болю ти до серця пригорни ,
А стріли докору нехай в пітьму летять ,
Нестерпну тугу їх розваж - іди ж ,не плач.
Це діти сліз і нарікання ,
Людського нашого страждання,
Того безвісного гріха,
Що панував у всі віка.
Що на тяжкі і чорні муки
діток примусив до розлуки
З близькими ,рідними людьми,
Які не хтіли , не змогли?...
А ті малечі матері чекають,
З надією в віконце виглядають,
Цукерки у кишені їм тримають,
Та люблять їх, не судять і не знають.
У кожній постаті так оченятами питають,
Хтось скаже : « Мама, тато я твої»,
Безцінні сльози – сироти вони.
Ти двері в той будинок геть знеси,
Дітей бездолий до сімей ти відведи,
Нехай зігріє їх не рідна мати
Та захистить від горя званий тато,
Любов у серденька, що в розпачі, внеси,
Добро людське до ніг їх поклади.