Ти вітер, що ввірвався в мою долю,
І ти вулкан, що зніс все навкруги,
Не підкорити, не зламати волю
Не замінить веселки кольори.
Ти грім, п’янить і отрезвляє водночас,
Усе змете, на шмат дрібний руйнує
Так заворожливо, безжально мов Сократ
Очима ніжними, й вустами причаруєш.
А я ... я тихий шелест при дорозі,
Пожовклий лист, що пада, й опала,
Я б так могла кохати, та не взмозі
Зима захолодить. Сніга... Зима...
Я промінь, що пробудить на світанку,
твоє чоло попестить, приголубить,
Росою легко омиватиме щоранку
камінну душу, бо її так любить!
Безжалісно. Безпечно і жорстоко
відкрити сущність, розгадати суть.
Ти стільки днів приходив в снах щоночі,
І стільки літ змітав мене з доріг,
Не відпускав, й не підпускав до себе,
Я вже була на взлетній полосі,
Та ти взлетів, а я... дивилась в небо...
Лишившись у бездонній пустоті.