Скільки ж років лісу цьому ? Господи, Боже мій!
Дубу отому і тій вузенькій стежині ?
Хіба ж це не я тут, в дитинстві, ховала в ожині
Ті наївні дитячі скарби лісових своїх мрій ?
Шишка, совине перо, дрібних жолудів жменька
І бідолашний мертвий блакитний метелик...
Знайшла по дорозі й бабусиним словом таємним
Хотіла його оживить, і поклала в кишеньку...
Залізу, бувало, кудись в самісінькі хащі,
Над скарбом своїм щось там чаклую, чаклую...
І плачу, і ті мертві крильця блакитні цілую,
І вірю, що з того чаклунства щось вийде путяще...
Не вийшло, на жаль... Корила себе все: "Невдаха!
Незграба! Дівчисько! Ну яка ж з тебе відьма ?"
І такі ми удвох були вкрай тодi жалюгідні:
Я - в сльозах і в долоні моїй та мертва комаха...
А зараз лісом іду і всміхаюсь сльозам тим...
Розглядаю пильно вічні свої угіддя...
Мій метелик блакитний, чуєш, я все ж таки відьма.
Тепер ти живеш! У вірша'х. I ти знову крилатий.
25.09.2018.
Iз спогадiв про дитинство...