Мені колись казала моя мама:
Життя коротке, промайне,мов маків цвіт,
Сідає сонце, вечір вже не за горами,
Спливає час і змінюється світ.
Мак відцвіте,пелюстки вкриють роси,
Зів'яла квіточка зіпсує всю красу,
Зелені трави, як густі шовкові коси,
Життя із часом заплете в одну косу.
Слова матусі болем в грудях защемили,
Рідненьку неньку не забуду до останку,
На серці голкою слід маки залишили,
Прошивши долю,як сорочку-вишиванку.
В природі-матінці усе закономірно,
І пори року, і життя етапи,
Із дня народження до самого старіння,
Слід викарбовують в душі знаменні дати.
Час, мов ріка,вперед тече без краю,
І не спинить стрімкий потік води,
Зерно в землі лише один раз проростає
І тільки раз один зав'язує плоди.
Так і життя людині раз всього дається,
Ростки весною,наче дітки вироста,
А наша молодість,як літній пагін в"ється,
І набирає осінь в кошики літа.
Та неминуче зимній день усе ж настане,
Останній лист на землю упаде,
Життя мов сніг, залежаний розтане,
Весною нове сім"я проросте ...
Свою сорочку вишиту вдягаю,
Червоні маки на лляному полотні,
Знов дотик мами серцем
відчуваю,
Із сумом згадую щасливі наші дні.
В самої вже покрились сріблом скроні,
Таким Господь створив наш білий світ.
Підходить час, коли сама скажу я доні:
Життя коротке, промайне,мов маків цвіт.