Минаю смутку надвечір'я,
і одиноким промінцем,
у глибину того сузір'я,
де б'ється серце горобцем.
Де край, що вересковий обрій,
в рожевім яблуневім цвіті.
Він наймиліший за все на світі-
початок нескінченних моїх мрій.
І терен той, як посивілі скроні,
держу, терпкий в своїй долоні,
здається сльози солодшають за мить,
а голос ще тремтить, тремтить.
І б'ється сердце горобцем
і у глибині того сузір'я,
в душі минає смутку надвечір'я
і вона лине, лине промінцем.