Там на леваді копанка стара,
Навколо неї верби похилились,
Чи танцювати мали, чи сплели вінок,
Чи над водою вони в думці зажурились.
Там на леваді копанка стара,
Всі наші плавати туди ходили вчитись.
Хватались за вербове ми гілля
Тримались міцно, щоби не втопитись.
Ми на леваді падали в траву
І так сміялись, аж луна дрижала,
Коли Роман уляпався в «млинець»,
Який корова щедро там поклала.
Левада вся, коли прийде весна,
Встеляється калюжницею рясно,
Та хто міг знати, що прийде біда,
Війна – злодюга, а вона завжди невчасно.
Я хочу на леваду знов піти,
Своє дитинство втрачене шукати.
Та тільки можу міну там знайти,
Чи кулю снайперську «спіймати».
Чотири роки йде уже війна,
Чи сон жахливий, чи страшна реальність.
Сміюсь я рідко і з’явилась сивина.
Надкушене життя, мені лише, шістнадцять.
Та я, живий… Романа вже нема…
Я буду його хлопцем пам’ятати.
Сусіди розбрелися по землі,
А деякі залишились без хати.
А серце на леваду кличе знов.
Не хочу я дорослішим ставати.
Боюся, що мене примусить хтось
В майбутньому дітей малих вбивати.
Там на леваді копанка стара…