Нехай мені насниться потяг – із тих, сучасних, досконалих,
які летять автівки швидше і не утомлюють нікого
ні тамбуром крізь дим і попіл, ні алкоголіком сусідом,
який так прагне спілкування, що хочеться стоп-кран рвонути.
Нехай у потязі сусідка – із планетарними очима – заслухається моїх віршів
і кожному рядочку вірша так буде щиро ніжно рада,
що стане непотрібним більше ніякий вимір гонорарів –
лише оці всесвітні очі... І потяг – нас несе і вірші...
Сусідка, вірші, очі, потяг, а за вікном – нестримні рими,
якими хочеться пишатись, якими хочеться кохатись...
А потім сон нехай зупинить той потяг – з віршами – щасливий,
але поволі,
навіть ніжно,
щоб я
іще на мить
лишився
у тому сні
з очима
тими...