Пригадую так часто з сумом
Я юності розкішні дні,
Софіївку та місто Умань,
Що розцвітає навесні.
Тут ми жили у гуртожитку,
Навчались в вузі, на педфак,
І всі нехитрі вжитки
Могли перенести в руках.
Ці безтурботні дні і ночі,
Ніколи не повернеш вже,
Сердечко трепетне дівоче,
В собі навіки збереже,
Як пам’ять мрії і надії,
Та щастя полохливу мить,
В той час, коли стежки Софії,
Носили ніжок оксамит.
..................
Життя бурхливою рікою
Стікає, як потік води,
Та лиш Софіївка такою
Лишатиметься назавжди.
P.S.
Дозволила собі опублікувати на сайті цей вірш особистого характеру.
Не для широкої аудиторії, а для тих, хто любить цей чудовий парк так само, як і я,
і має приємні спогади, пов'язані з ним:-))