Скільки б вони не ховали очі в холодний повік полон,
Скільки б вона не вдавала, що їй все одно,
Скільки б ти не мовчав,
Час від часу згадуй душі її млисте, зелено-блакитне дно.
Посміхнись, Іудо. Ми, зрештою, усі завинили,
Ми не того чекали, не у те вірили.
Посміхнись, Іудо, ти ж просто людина,
Ввечері знову прийде вона - грішниця Магдалина.
Знічена, втомлена, нещасна, та все ж до біса чарівна.
Вона палитиме на кухні свої цигарки,
Перебиратиме твої зім'яті светри,
Цінні папери, старенькі книжки,
Все заради того, аби зрозуміти,
Якого біса, Іудо, помер він, а не ти.
Вона була ладна у жодному разі тобі не пробачати,
Жадала проклясти твій рід, кинути тебе за ґрати,
Але, чомусь знову прийшла.
Трохи п'яна, хвора, з червоними губами.
Не тікай від неї, Іудо,
Сьогодні вона прийшла тебе пробачати.
Іудо, скоро Різдво.
Сніг ховає синці та старі бойові шрами,
Сніг стає водою, і кривавий пісок стікає твоїми руками.
Магдалина запалює цигарку,
Сідає на підвіконня, у неї за спиною вологе скло:
"Чуєш, Іудо, той, кого ти намагався вбити,
Знову народжується.
Тож, славімо його."
18