Він був розкутим, як із нею ніхто іще не був розкутим.
Вона не звикла до розкутих, з якими легко, мов летиш.
Він був таким, якого хочеш уже ніколи не забути...
А він іще необережно для неї склав хороший вірш.
А він іще необережно читав для неї вірш хороший.
Із наголосами, чуттєво, як має справжній чоловік.
І вірилось в слова і рими, і вірилось, що не спустошить
оманою рядків яскравих її сумний жіночій вік.
З ним так намріяла любові, мов не було лихої долі,
немов не знала ні обману, ні слів холодних і гірких...
І так хотілося свободи, що не помітила неволі –
жіночої неволі щастя в обіймах ніжності жарких...