Відчуваю всю неміч сліпої,
Що живе в сутінковій задусі,
Проминаючи спішно ходою
Мимо окриків - лячних у вусі.
Що минає повз тиху байдужість,
І занадту увагу дітей,
Що погратися хочуть і душать,
В колі пустощів і вільностей.
А сліпа чує - хлопають в спину,
Плещуть прямо - пройти кілька кроків,
І сміються усі без упину,
Такі милі, безпечні й жорстокі.
Сліпа крутить в пітьмі головою,
Повертаючись на кожен плескіт,
Їй здається - вона серед бою,
Але дітям - беззахисно-весело.
Їй здається - що хлопають бомби,
Й розлітаються трупи врізнобіч,
Зяє темінь, кругом катакомби,
Але діти - кричать жовтодзьобо.
За дітьми - споглядають дорослі,
Їм також дуже весело з гри,
Бо так смішно - ходити наосліп, -
В плескіт вірячи дітвори.
Зупиніться - благання застрягло,
Наче пташка у клітці грудей.
А їй кажуть - самотня невдячність,
Що боїться наївних дітей.