- Бабусю, а правда, що Миколая не існує? – ошелешила мене запитанням Адрі, переступивши поріг. Сьогодні в класі, - продовжувала вона, - Тарасик усім розповідав, що ніякого Миколая не існує і що подарунки під подушку дітям кладуть мама з татом.
Дві думки одночасно забігали у моїй голові. Перша – підтримати Тарасика. Друга – підтримати дитячу мрію про диво.
- А як ти сама гадаєш? – так і не вирішивши, що робити, запитала я.
- Думаю, що Миколай існує, - замислено промовила внучка, шукаючи аргументи для підтвердження своєї думки.
- Пам’ятаєш, бабусю, - продовжувала вона, - коли я ходила ще у садочок, Миколай приніс мені рожевий візочок для ляльки? Я ввечері написала Миколаєві листа і поклала під подушку. Його ніхто прочитати не міг. А вранці листа не було. А коли я повернулася із садочку, біля ліжка стояв гарний візочок. Такий, який ми з тобою бачили в іграшковому магазині.
- Сонечко, - якомога лагідніше промовила я до неї. А могло бути так, що поки тебе не було, бабуся пішла у магазин і купила той візочок?
- Могло… - протягнула дівчинка і вмить губки її засіпалися, ротик скривився, а в кутиках очей забриніли сльози. То Миколая не існує? – заплакала вона.
Знову дві думки одночасно закружляли в моїй голові. «Треба уже дорослішати!» - не вгавала одна. «Але дітям, як і нам усім, потрібна казка! - не погоджувалася інша. Нам усім потрібне диво, яке б свідчило про те, що нас хтось любить, що про нас хтось турбується».
- Заспокойся, маленька! – промовила я, пригортаючи її до себе. Поки ти віритимеш у Миколая, доти він існуватиме.
Заспокоєне дівчатко побігло робити домашні завдання. Адже їй так хотілося бути чемною дівчинкою. Хотілося біля ліжка знайти мандаринки, цукерки і ляльку Лол, про яку вона уже встигла написати в листі до Миколая.
«Будьте, як діти», - написано в Біблії. Нам усім потрібна казка. Хоча б раз на рік! Можливо тому і досі, на Миколая вранці, моя рука тягнеться під подушку. Може, хтось згадав про мене і зробив мені маленький сюрприз…
17.12.3018р.