Сніги безконечні, що сиплють із запраних
та обважнілих небес,
Скелети дерев, що підпирають ці небеса, аби вони не упали,
Різдво на носі, і нюшить загублену рукавичку усіхній пес,
Тобто – нічийний,
бо рук так багато довкола, а обіймальних – мало.
Наче кури на жердці – притрушені, нашорошені горобці,
Салоїдки-синиці чекають кінця великого посту, бо – вже охота
Розговітись. Дороги відсутні. Тільки стежинка - як вена тоненька на моїй руці -
Витопатана ще двірниками уранці та захурделена - бо мете - всоте.
Кругообіг води у природі, кругообіг людей на планетці,
скоро свята,
Розпашілі дядьки несуть захололі тіла ялинкові у свої хати,
День короткий, немов обіцянка чи постріл у тиші. Та
Діти знов про зальотну зозулю
прийдуть колядувати.
Понаносять снігів на малих черевиках, сміху і завчених слів,
З меркантильною, звісно, метою, але на це зважати не треба,
Пес із першого стовпчика з ними прийде –
бо хто б ще його пожалів –
Як один із царів. Хвіст рогаликом, очі вологі - в півнеба.
Потім діти підуть, пес – залишиться, віднайшовши свою ітаку.
І сніги нам падатимуть холодні, але вже золоті,
І дзвіночок буде калатати, як суха голова маку,
Як есемес від бабусі із неба – «Не забудь зварити куті».