Ми дощ покличем на сніданок.
Хай каву добру вип’є з нами.
Ми посміємося над снами
і вигукнем: «Який світанок!».
Запросим дощ, і філіжанку
налляємо, не пожалієм.
Зрадіє дощ, і ми зрадієм –
така от в нас забава зранку.
А дощ запрошенню зрадіє:
він все самотній ходить містом –
сумний, холодний, небарвистий,
і всі сварять, а що тут вдієш,
і тут – запрошення на каву
від двох людей, з якими добре...
Він нам на мить відкриє обрій,
розчулиться, наш гість ласкавий...