Не кохай поета, не кохай, душа в нього пропаща,
Не з тобою він, з іншою проведе цей вечір,
Бо вірші і людина — це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання, і не знає він, що це значить.
Десь під кудлатою ковдрою хмар грім осінній гуркоче,
Протяжно скиглить вітер у кронах, похиляється тин,
Не кохай його, не кохай усім серцем дівочим,
Він не знає, це як — берегти.
Хто в метро, хто в тролейбус — розбрідається натовп,
А ти в мокрі від сліз долоні ховаєш очі сумні,
Так багато в нього, глянь, так страшенно багато,
З ким провести ще одну ніч.
Тож з голови його й викинь, я щиро вірю — ти зможеш,
Адже почуття твої — у кромішню темряву поштовх.
Бо обійми його — клітка, а руки його — ожеледь,
І слова його — нічого не коштують.
Не кохай поета, не кохай, душа в нього пропаща,
Не з тобою, ні, з іншою він проведе цей вечір,
Бо вірші і людина — це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання, і не знає він, що це значить.