Я вірші нещасних жінок не читатиму, ні.
Хоча я готовий віддати нещасним належне.
Я знаю, що в кожної жінки нещастя – безмежне.
Та навіть у віршах красивих чужого мені
нещастя не треба – я вдосталь напився свого...
Свого... Чоловічого... Прагнув сховатись у віршах.
Для мене страждання моє – найстрашніше, найгірше.
Завжди найжахливіше – внутрішній палить вогонь...
Ні, я – не черствий, не бездушний, я легко знайду
слова співчуття для того, хто цих слів потребує.
Та сили читати нещастя чужі не знайду я:
існує межа, де біда не сприймає біду.
І я вже помітив, як просто вдаються мені
ті вірші, що світяться легкістю, гріють любов'ю.
Я краще любов'ю ділитимуся, ніж журбою,
а вірші нещасних людей – не читатиму... Ні...