Он, верно, говорит себе с дождем,
и тот ему лепечет что-то в уши.
Он понимает, он умеет слушать-
про сцену, про героев и никчём,
про боль людскую, счастье и беду,
про шепот милой с нежностью в ночи.
Он слышит дождь.
К чему же я веду?
С теплом пусть небо шлет ему дожди!
Грибные, с легкой яркостью лучей,
без льда сомнений горестных. Молю
и нет желаний больших, горячей:
он любит дождь.
И я люблю…
Люблю.
14.01.2019 г.
С благодарностью Поэтессе Светлане Груздевой, познакомившей меня с творчеством Ларисы Вировец.
Лариса Вировец.
Він розмовляє із дощем…
Він, певно, розмовляє із дощем
і той щось лопотить йому у вуха.
Він розуміє, він уміє слухати —
про сцену, про героїв і нікчем,
про людський біль, про щастя та біду,
про ніжний шепіт милої вночі…
Він чує дощ.
До чого я веду?
Хай небо теплі шле йому дощі!
Грибні й легкі, прозорі, осяйні —
без крижаного сумніву-жалю.
Нічого так не хочеться мені:
він любить дощ.
І я люблю…
Люблю.
(Лариса Вировець «Рівнодення»)