Тужливий подзвін скрізь розносить вітер,
Гука людей, щоб йшли прощатись з Вірой...
- Пішла з Надієй майже одночасно,
Так тугувала по сестрі, нещасна...
- А хто там у труни? Любов? О, Боже!
Вона вже на саму себе не схожа!
Зів’яла вся, від туги почорніла,
І десь згубила свої білі крила...
- Та, кажуть, що вона їх відірвала,
Як Віра за Надією сконала.
Крилами вкрила сестрам мертві очі,
Та стала на виду, чорніша ночі,
Докором нам - не зберегли! Як сміли?
-Така слабка, нещасна та безкрила...
Вони ж завжди утрьох цей світ тримали,
Та похитнувся він, і двох не стало...
- Що ж буде, як остання нас покине?
Ох, Боже, Боже, бідна ця краіна...