ПОЛОХАЛО
Ти - ветеран сполоханих дощів,
Моєю тінню в просторі завмерла.
Слова пробачення я по складах учив,
Хоча до них навряд надійде черга...
І. Бережний
Сидів собі - дощі полохав.
А ти проснулась вранці рано...
Та не злякався я ні трохи,
що схожа ти на... ветерана...
Скакали вчора вдвох ми - кіньми.
Аж грім гримів, немов кресало !
Дощі втекли від нас опівдні,
бо твоя тінь - мою кусала.
Коли ж моя настала черга,
то було темно вже надворі.
Ще не проснувсь "Херсоненерго"
й не видно було на заборі
того, що серце розривало
і що хотів тобі сказати.
Та слів я написав там - море!
То вчись хоч по складам... читати...
Бо міддю підкую підкови...
Й як дотягну оце до літа,
шукатиму, й не випадково,
таку, щоб мала всеж - освіту.
Нехай не має чорні брови
й очей у тидцять три карати...
Хай навіть школу початкову
спалила... разом з атестатом...
Нехай козли на фізкультурі
Скакали гопки через неї,
Хай горобцям давала дулі
На мапі "дружньої" Кореї.
Нехай прадавню із історій
Вона про себе лиш згадає...
Та всеж лавсторі на заборі
Хоч по складам, та прочитає!
І не зупинять ні калюжі,
ні плоть медова - анітрохи.
І будеш бгати кожне слово.
А, ні?!
Сама - дощі полохай!
; ВК