Усіх своїх віршів я не пам'ятаю
а деякі й зовсім воліла б забути
та кожного разу в душі відчуваю
негоду,що долею не оминути
Поводжу себе,як заклякла синиця
в руках,що над нею утримують владу
не можу злетіти,та бачу криницю
що значить вона- спасіння чи зраду?
Напитися дасть володарча рука
або жорстко втопить в воді каламутній
розіллється зранку довіри ріка
чи стану я знову як перстень самотній
Я вірю що серце-зболіле,страждане,
все ж зможе відкритись назустріч любові
завжди ми хотіли б отримать бажане
і не скористатися зрадникам змові -
шкарпетки зимові
Я вже заховала,і хутро,і рукавиці...
я серця свого не завжди відчуваю
та знаю , наразі широкі зіниці
бо співи синиці
мені всюди лунає
і болю і страху вже не відчуває
Заморене серце,що вже стільки тонуло
в тій самій криниці
що вже загартувалося, як в печі заліззя
бо досі мене ні на раз не минули
вузли на тій стрічці
що долю плете,і сплітає волосся
а іноді й шию ламає звесілля
І проте,все ж таки- я не боюся,
вчуваю в повітрі ароми півоній,
і нижче,до стежки,травички стелюся
не чую в вустах я вже присмак солоний
Спитаєте- сліз,чи то крові? хіба
велика різниця?
коли заповняє нестримна журба
уже все одно-молоко,чи суниця...
Та я не про це- про гарне хочу сказати
але липка імла змушує про себе згадувати
Коли натхненням і вірою сповнюєшся
і знімаєш гірку маску з лиця
не потребуєш більше олівця
щоб усмішку зробити
вона воліла б жити
тут щохвилини
і щоб очі світилися
як білі перлини