У кожного свій кіт, собака... 03.02.2018
Хмари-криголами. 05.02.2018
Лоцманське (товаришеві на день народження) 14.02.2018
О трудном бормотании. 24.02.2018
Воскресенье - день просторный... 04.03.2018, воскресенье.
Стамбульскі пахощі весни. 06.03.2018
Писать короткие стихи... 09.03.2018
Уявна пасхальна рибалка. 08.04.2018
У квітні час опуклий як ніколи... 15.04.2018
Все, що сприяє зросту... 17.04.2018
Пили у печки сидят. 04.05.2018
Коли спитає в віці захристовім... 15.05.2018
Коли зі світом спілкування... 18.05.2018
Червень. 11.06.2018
Гострий кут. 15.06.2018
Вітер і козак. 03.07.2018
Пейзажна магія автохтонності.05.07.2018
Якщо ти прямуєш на світло... 23.07.2018
Гребцы и лоцманы. 04.08.2018
Дякую жінці за клумбу... 17.08.2018
Риб’ячі плямці (хайку). 28.08.2018
Нормальное человеческое старение...02.09.2018
Нетяжкість кохання. 14.10.2018
Шляхетність ходи. 15.10.2018
Самотньому перукареві. 29.10.2018
Якщо ти не лоцман... 31.10.2018
Антиравнинная слабопоэтическая филиппика. 09.11.2018
Коли сніг падає тихо... 09.11.2018
Нічне місто. 21.11.2018
Старая зеленая дверь 22.11.2108
Очима товариша. 16.11 - 25.11.2018
Де шукати високе. 04.12.2018
Птахи і монументи. 07.12.2018
Жити в натовпі... 19.12.2018
. * * *
У кожного свій кіт, собака,
свій двір, свій рід, своя мордяка,
але в світах Добра не це
людині створює лице,
а те, наскільки відчуває
вона все те, чого не має,
не знає, але хоче знати,
щоб менше гавкати й нявчати.
03.02.2018
. * * *
Хмари-криголами
Як криголам, якого любить крига
(хоча від того не стає крихкою),
в ранковий світ непевний випливає,
покинувши нічні лабети порту,
буденний щирий план життя простого.
Цей корабель, приписаний до місця,
де народився і набрався сили,
як і баласту звичок нездоланних,
щодня долає трасу Магелана,
почавши з тропіків, але все вище, вище
(за широтою, звісно) піднімає
себе туди, де замість хвиль тороси.
Цей рух щоденну звивину спіралі
скорочує, наближує до вісі
полярної, допоки не застигне
в обіймах криги тіло криголама.
З труби угору виштовхнеться пара,
і рух продовжить хмарка білосніжна,
що попливе, кружляючи, все нижче -
до теплих тропіків, до дітлахів засмаглих,
що граються у хмари-криголами...
05.02.2018
Вірш навіяно давнім сном і світлиною мого товариша Олександра Фролова "Гра".
. * * *
Лоцманське (товаришеві на день народження)
Вітер тисне на праву вилицю,
на капелюх лоцмана,
інколи роєм водяних кульок
атакує очі, обличчя, одяг.
Приємно відчувати, як ніс корабля
під ногами подеколи хоче стати дибки,
але велич і сила тяжіння вгамовує,
одразу вгамовує нервового дурня.
Шубовсь! Шубовсь! Шубовсь! -
рахують самі себе хвилі.
Над ними від річкового простору
надходять живі йодові пахощі
мертвих водоростей і мушлів.
Це почало звужуватися русло,
відчутно наближаючи береги.
Тут майже завжди побачиш
правобережного дідугана
в човні між корчами.
Завжди йому трохи заздрю
і не заздрю сомам в його ямі.
О! – ось і наша з Юрком
глиняна круча, на якій він колись
видряпав за хвилину чи дві
пронизливий напис, адресований
двом нашим недовгим подругам -
«щасливої дороги!» -
велетенськими літерами,
щоб було довго видко їм
з туристичного теплоходу,
який повільно увозив подруг
в інші таємничі світи.
Ех, от було б диво,
якби той напис зберігся!
14.02.2018
. * * *
Есть такой уровень миропонимания,
с которого начинается трудное бормотание,
сменяющее уверенное провозглашение
истин, банальных до опупения.
Из этого бормотания, схожего с ветром,
несущим смерть устоявшимся метрам,
рождается ритм непутевый прогресса,
нас уводящий из темного леса.
24.02.2018
. * * *
Воскресенье - день просторный, но не порожний – порожный!
Вся неделя прошла в трудах небесплодных, а значит, можно
и даже нужно вывести из лабиринта дел затюканный разум,
но не по его коридорам чертовым, а неправильно –перелазом
или перескоком, - на волю, поверх нерушимой каменной кладки.
До сих пор помню, как на широкие поля школьной тетрадки
переведя взгляд, получал передышку в процессе тяжкого усвоенья
трудных истин: воспоминание о каникулах или хотя бы о воскресенье.
04.03.2018, воскресенье.
. * * *
Стамбульскі пахощі весни.
Вже світ на вЕсну повернуло.
Вже песик носом до Стамбулу,
на сніг виходячи, стає,
бо там чайханщики вусаті
свій плов готують вже не в хаті,
а просто неба, на багатті.
І це, конєшно, дістає!
06.03.2018
. * * *
Писать короткие стихи –
сидеть у Музы на оброке.
В них не вмещаются грехи,
пороки...
С раба серебряную дань
взымает Муза редко.
Клади на мраморную длань
монетку
и продолжай свое нытье,
которое не слышит Муза.
Ведь ей вникать в твое житье -
одна обуза.
09.03.2018
. * * *
Уявна пасхальна рибалка.
На Паску, як на кожне свято предків,
вдивляюсь не в майбутнє, а в минуле.
А ще в пейзаж, якщо він є в очах.
На жаль, не кожен рік таке буває:
ріка, лушпиння біле на траві,
веселий лемент друзяків підпилих,
птахи закохані вгорі і знов ріка.
Вона тече у правий бік, до сили
майбутньої, якої не досяг,
але яку світогляд мій черкаський,
правобережний, ставить за мету
усіх діянь - не шуйці, а десниці.
Тож в мріях чарку лівою беру,
підношу до очей, дивлюсь в дитинство,
а праву руку вільною тримаю,
щоб встигнути рибину підсікти,
коли святково вудлище здригнеться.
08.04.2018
. * * *
У квітні час опуклий як ніколи,
як пуп’янок тюльпанний - кожна мить,
і в мушлях вух таке могутньо кволе,
дитинства море хвилями шумить.
15.04.2018
. * * *
Все, що сприяє зросту,
завжди виглядає просто:
біла весни перука,
книга, в якій наука,
сонячне сяйво раннє
і діамант кохання.
17.04.2018
. * * *
Пили у печки сидят.
Пили у печки сидят*.
Изредка пробуют есть.
Месяц кончается май.
Впрочем, у них еще есть.
В небе гудит СССР,
словно в Америке дочь.
И не гудит пионер.
В галстуке. Белый, как ночь.
04.05.2018
*Эту гениальную строку с сидящими у печки изрядно постаревшими выпивохами, туристко-каэспэшными «пилями» (от слова «пить», сравн.с «ходили» - от «ходить» ), порожденными визборовскими лыжами, стоящими у той же печки, я украл из поста Дмитрия Киммельфельда, который, как оказалось, под пилями подразумевал совсем иное, а именно - прозвище (полученное сокращением фамилии) двух братьев, своих приятелей.
. * * *
Коли спитає в віці захристовім
душа твоя у тіла - «хто ми є?»,
згадай дитинство, юність. Там побачиш
усе, що визнача твою породу.
Всі Рубікони пролягають там,
всі пари буриданових копиць
(обрав одну - до іншої вже дзуськи) –
ті також там, на старті, здибав ти.
Так що усі твої роки дорослі -
це кавери, переспіви, повтори
мелодії тінейджерських років.
Коли вона така, як «чижик-пижик» -
базар-вокзал, а решта все фігня, -
то, звісно, це задовбує потроху.
Але куди від неї дінешся? Терпи.
Втішайся тим, що в ті роки далекі
з тобою поряд інші хлопаки
перетинали інші Рубікони,
а не твої, і серед пар копиць -
тих, буриданових, - інакшу обирали,
а отже і мелодію життя
вони складали за каноном іншим.
Тож слухай, друже, музику чужу,
коли в своїй повтори, як потвори,
бо не на «Чижик», а на «Summertime»
не набридає імпровізувати.
15.05.2018
. * * *
Коли зі світом спілкування
важке, тривале і живе
досягне меж, де сподівання,
здійснившись, викоха нове,
великий світ щасливо зникне -
на мить! - у морок небуття,
щоб краще бачити освітне
безсмертя смертного життя.
18.05.2018
. * * *
Червень.
Червень. Хмарки- острови
в річці над рікою.
Головніше голови
вудлище з рукою.
Краля літа на зв’язку.
Тож живи, дураче, -
глянь, як пружньо на піску
красень-окунь скаче!
11.06.2018
. * * *
Гострий кут означає спорідненість рухів,
те, що стане досяжніше спільна мета
двох річок, хлопчаків, двох дідів - добрих духів,
звиклих бути завжди на вершині кута.
Змалку в пам’ять мою гострі коси дніпровські,
ніби стріли, ввійшли – вказівні, золоті.
Друзі – Дудник Юрко і Борис Задерновський -
ніби й зараз стоять на піщанім куті.
З кожним з них я стикався у русі плечима,
коли треба було подивитись в життя
не двома – чотирма молодими очима,
щоб відчути свій шлях і своє майбуття.
Їх вже поряд нема, але радість хлоп’яча
виникає, коли пливучи у човні
я нову мілину гострокутну побачу
і двох хлопців на ній, невідомих мені.
15.06.2018
. * * *
Вітер і козак.
Вітер завжди
питає - куди,
хлопче, рушатимеш ти,-
разом зі мною
чи у двобою
рухів зійдуться кути?
Бог знає, як
відкаже козак
вітру - в човні, на коні.
В морі і в полі
долі і волі
є де зійтись у борні.
03.07.2018
Вірш навіяно світлиною Олександра Фролова «Вітер».
. * * *
Пейзажна магія автохтонності.
Десь
хтось
геть
все
розрахував:
скільки має бути дерев, за якими - став;
скільки піде сувоїв ряднини
міцної, сірої на стрічку стежини,
що вперто і ніжно обі`йме кущі;
де полетять лелеки, а де хрущі;
і, наприкінець, старанно зметикував, як
стануть до сонця хата, пасіка і вітряк,
Тож відтепер шедевр цей ніколи не промине
пан Васильківський, а, може, і пан Моне.
05.07.2018
Вірш навіяно черговою гарною та ще й влучно названою пейзажною світлиною Олександра Фролова «Десь» і, безумовно, чарівною вакаційною атмосферою липня (вчора донька Саша стала бакалавром мехмату КГУ!).
. * * *
Якщо ти прямуєш на світло, то тіні своєї не бачиш,
а отже себе позбавляєш настирної згадки про себе
в мозаїці прагнень і вчинків.
Якщо ж ти до світла спиною триматися звик, - все інакше:
завжди буде муляти око, ще й правити дороговказом
в житті твоїм тінь твоя темна.
Неважко збагнути, до чого призводить людину тяжіння
до смертної тіні своєї й зневага до вічного світла:
до марних блукань у Тартарі,
який не за Стиксом, а поряд.
23.07.2018
. * * *
Гребцы и лоцманы.
Гребец (из тех, что рождены гребцами)
не верит, что корабль его плывет.
А то, что девки, выпивка и цены
меняются в портовом кабаке
он склонен объяснять не продвиженьем
посудины своей вдоль берегов,
а тем, что в мире постоянства нет.
Нигде ни в чем – на суше и на море:
то штиль, то шторм, то холод, то жара,
из ниоткуда явятся на время
и, покуражившись, уходят в никуда,
сменив бельвю в порту приписки вечной
с придатком в виде гавани обширной,
в которой все на свете одиссеи
находят и начало, и конец.
Все правильно. С гребцом не станет спорить,
слепить его прожектором прогресса,
искоренять наивный фатализм
тот, кто считает пройденные мили
и невозвратный путь за горизонт
прокладывает, всматриваясь в дали.
Он, лоцман, знает, что корабль плывет,
движимый не его стремленьем к цели,
а общностью неверия в движенье
к себе гребущих неустанно масс...
04.08.2018
. * * *
Дякую жінці за клумбу,
а клумбі за бджіл на квітах,
а бджолам за того дядька,
який їх десь догляда.
Щодня, ідучи в майстерню,
занурююсь в дольче віта,
в ту вічність, яку не знає
імперія чи орда.
17.08.2018
. * * *
Риб’ячі плямці (хайку).
Риб’ячі плямці
річковому дзеркалу
шкоди не чинять.
Це хайку щойно втяв з метою і собі долучитися до славетного і таємного ордену мовотворців, до якого останнім часом завзято пнеться силенна-сила реформаторів українського правопису.
Ось як склався мій підступний намір - спробувати з допомогою тексту вживити у рідну мову нещодавно вигаданий неологізм "плямець".
Три дні тому вирушив по рибу, не маючи жодного сумніву в успіху: серпень - традиційна пора жору, погода чудова, місце, де мав ловити, - надійне, випробуване протягом - ого-го! - сорока років.
Але коли спустився до Бугу, одразу згадав меланхолійно-філософську народну пісню - "я просив в неї меду, а вона ж мені дулю...", бо вода від клятих злив була брунатно-брудна, як в дорожній калабані. Закидати вудку в таку може тільки бовдур.
Але все ж таки закинув і десь з годину посидів на березі.
Втішався спочатку тим, що поплавець, хоч і нерухомий, але ж який помітний! Красень, та й годі, - ач як горить-палає на тлі каламутної поверхні води (на якому, звісно, жодного сплеску).
І тут мені, очевидно, від бажання ще чимось заповнити марнотратство часу, прийшло в голову, що рідна мова вочевидь недостатньо вшанувала таке гарне, радісне для рибалки явище як сліди, що залишає на воді гуляюча риба, мала й велика. Сплески, виплески, вихлюпи, виверти (останнє - хороше, але підходить тільки для сомів-щук-лящів- коропів) - цього замало. Тож з півгодини згадував, міркував, і нарешті вигадав неологізм- "плямці".
З цим трофеєм і рушив додому. Але поставив собі завдання - обов'язково скласти хоча б одного, а краще кілька поетичних шедеврів, де б це нове слово заграло в усій красі і навіки запам'яталося вдячному українському народові. Так що, народе, ось тобі перший шедевр - хайку з плямцем. Звиняй, якщо не догодив, але краще не спіши з висновками.
28.08.2018
. * * *
Нормальное человеческое старение
сопряжено с постепенным исчезновением
себя самого в мотивации дел и мыслей.
Жизнь ведет с тобой себя так же, как ты с ней:
открываешь в ней новые острова, - она в тебе тоже,
нет – потонешь в море морщин на собственной роже
или будешь в гору катить в согласии с лучшим из мифов
тяжкий камень омоложения. Тот самый – сизифов.
02.09.2018
. * * *
Нетяжкість кохання.
Людській душі від кохання ніколи не стане тяжко,
навіть від безнадійного, бо і воно з життям в’яже.
Кохання – як те повітря, - тримає і живить пташку,
наповнюючи незримо усі життєві пейзажі.
14.10.2018
. * * *
Шляхетність ходи.
Днів кілька тому несподівано сподобався сам собі,
хоча це й не зовсім личить нормальному чоловіку.
По справах йдучи, заклопотаний, увесь в осінній журбі,
я раптом помітив, що ставлю на землю свого черевика
не зверхньо, твердь попираючи, а так, ніби я й вона
шляхетно шляхетну справу здійсняємо крок за кроком.
Так муж-мандрівник невтомний і вірна опора-жона
народжують рух у злуці - жорсткій, але не жорстокій.
15.10.2018
. * * *
Самотньому перукареві.
Перукарю, перукарю, чом сумний, сердего?
Бо вже час самому стригтись, та нема колеги.
А краяти власну кучму, - то як гендль без маржі.
Якщо сам себе чикрижиш, - ти не перукар вже.
29.10.2018
. * * *
Якщо ти не лоцман, і живеш, як гребець, тілесно,
не задивляйся по ночах на місяць і зорі,
бо за ними повстає чужа тобі прірва небесна -
мегацвинтар, занулювач усіх біоісторій.
Дивись краще сни, або займайся коханням,
або накльовуй клинопис жорстких есемесок.
Головне – перебути ніч, дотягти до світання,
коли прірву затулять хмари або блакитні креси.
Ось тоді вже на них можна, де тобі заманеться,
розставляти свої цятки, хрестики, коми, шеврони.
Лоцмани у цей час сплять, і гребцям здається,
що саме їхні позначки мітять небесні гони.
31.10.2018
. * * *
Антиравнинная слабопоэтическая филиппика.
Равнины умеренных широт порождают однообразие мыслей
плюс постоянное опасение задеть взглядом лезвие горизонта,
где порой возникает то мираж, то глаз бога, над которым нависли
брови туч, то улюлюкающее цунами орды из соседнего Понта.
Природными рубежами здесь служат разве что глубокие реки,
но они зимой замерзают, и поэтому границы здешних владений
определяются стопой конкиста`дора, сидящего в человеке,
чующем за спиной кавалькаду героев, а не шествие поколений.
Звездопад здесь – всеобщее зрелище. И паденье сгорающей точки
среди россыпи звезд учит здешних жрецов, а те - поголовье равнины,
что достойная смерть - на виду у толпы, а умирать в одиночку -
это проявление эгоизма, недостойное и женщины, и мужчины.
Почвы равнин плодородны, и посему весьма равнодушно к прогрессу
серо-сермяжное попули как волчьих биваков, так и овечьих селищ.
Музу истории сюда привлекают лишь войны, когда она с интересом .
изучает волчьи и овечьи способы служения культу жратвы и зрелищ.
09.11.2018
. * * *
Коли сніг падає тихо,
тоді падає він згори,
і зима нам тоді не лихо,
а той спокій, що йде в двори
не від їжі в льохах чи в пузі,
не від грубок, не від чарчин,
а від згадок про змерлих друзів -
вічних горніх життя причин.
09.11.2018
. * * *
Нічне місто.
Нічне місто, буває, губить неживу геометричність свою
і починає дихати, як гай на пагорбі чи очерет річковий.
В юності я відчував це закоханим, нині – коли зазнаю
розпач від вторгнення невідомого в життя моє містечкове.
Цьому оживленню дуже сприяє дощ, - довгий, не дуже рясний.
Світло дрижить плямами в неглибоких просторих калюжах.
Дивишся на бензоколонку з цінами, не байдужими до весни,
(мабуть, вічної, бо ростуть і тоді, коли весною пахне не дуже)
і не дивуєшся. Адже й сам прагнеш потроху, але невпинно рости,
але в тому місті, де нема хмарочосів і навіть дев’ятиповерхівок.
Тож піднімеш комір самотньості на піджаку, і вже можна йти
до величі берегів дніпровських від старих юнацьких домівок.
21.11.2018
. * * *
Старая зеленая дверь
(сентиментальный виршик, вернее, зарифмованная подпись к фотоснимку Сергея Киржи).
Как открывалась эта дверь
субботним вечером в июле!
Как щелкала красотка-дщерь
замочком в новом ридикюле,
добавив к пудре и духам
отцову дань – пятирублевку,
поклявшись не ходить к лохам
на «бычку» и держаться Лёвки!
Но что ей Лёвка! У нее...
Короче, - было то, что было.
...Зеленой краски мумиё
на косяке дверном застыло.
22.11.2108
* «бычка» - танцплощадка для простонародья
в парке им. Горького в послевоенной Виннице.
. * * *
Очима товариша.
(до дня народження Володимира Прилипка)
Щось ніби блиснуло у тиші вересневій
там, за ставком, коли я ніс з городу
мішок кислиць для ненажер-кролів.
Я навіть зупинився, пам’ятаю,
сів на мішок, цигарку запалив,
шукаючи в знаннях чогось такого -
світлішого за сонце в ясний день.
І не знайшов. Але ж я точно бачив,
як ці олійні фарби далини
осінньої перетворились раптом
в напівпрозору акварель весни
могутнім дивним спалахом миттєвим.
Що це було? Невже ота таріль
з прибульцями, нарешті, промайнула
і над Гадомцями? Узгоджується ця
гіпотеза з тим очевидним фактом,
що в часі цей феномен був недовгим, -
тривав лише секунду або й пів.
Я це трактую так: космічний розум
вмить наші гадомецькі палестини
осяг, просканувавши вглиб і вшир,
і, не знайшовши жодної зачіпки,
ввімкнув форсаж і знов собі понісся,
гіперконтінуумним простором кудись.
І дійсно, що прибульцям тут вивчати:
мене з мішком кислиць та ще з думками,
наближеними змістом до кислиць?
На цьому міркування припинились.
Мішок, піднявшись, до кролів поплив.
А ввечері, коли усі поснули,
на аркуші паперу у клітинку
з’явилися римовані рядки
про те, що треба небагато світу
прибульцям, щоб любити білий світ.
16.11 - 25.11.2018
. * * *
Де шукати високе.
Завжди кажу собі – шукай високе
не бог-зна-де, а якомога ближче.
Там, де ти є, його і вловить око -
в підвалі, на подвір’ї, на горищі.
Плин наших дум на рідному порозі
не нижчий, ніж у Реріха в Тибеті.
Дивлюсь - білизна сохне на морозі,
і свіжість виника в моїй кебеті.
04.12.2018
Вірш навіяно світлиною Олега Усатюка (м. Вінниця)
. * * *
Птахи і монументи.
Допер нарешті, чом такі серйозні,
а то й похмурі пам’ятники всім
вождям і, взагалі, великим людям.
Це все іде від клятих голубів,
цих носіїв небесного знамення,
яке вони на маківки кладуть -
увінчані, простоволосі, лисі –
і бронзових голів, і кам’яних.
Знамення те патьоками блідими
сповзає бідолашним на чоло,
ланіти, позбавляючи обличчя
можливості виказувати радість, -
мовляв, я задоволений життям.
І дійсно. Уяви, що ти кумир,
на площі височиш чи при дорозі,
спаплюжений нахабними птахами, -
чи буде личить посмішка тобі?
Конєшно, ні, нема чого й питати.
Але якщо насупишся, як сич,
зімкнеш вуста, поперек лоба пустиш
глибоку зморшку, а то й, може, дві,
ніхто з тебе не буде кепкувати,
навіть тоді, коли ти весь в лайні.
Це, навпаки, лише підкреслить велич
й непереможність задумів твоїх.
Народ подумає: «Ось наш великий батько.
Як він страждає від нерозуміння
глибоких дум, від наклепів облудних,
і все ж таки попри усі незгоди
веде нас, ницих, в світле майбуття!»
07.12.2018
. * * *
Жити в натовпі означає жити серед напівмерців,
про яких тобі відомо лиш те, що вони не померли.
Краще жити серед думок, машин, дерев, горобців
і десятка друзів, чи сотні, якщо тобі так вже поперло.
Взагалі, якщо у людини в голові занадто багато людей,
це означає, що вона живе, як вівця в бекаючій отарі,
і не бачить різноманіття світу, в якому носіями ідей
є не тулуби хмар, а пунктирний рух краплинок у хмарі.
Тож і справжня історія – це не імператори, гладіатори, Рим,
перший, другий, третій, не пульсуючі людські купи,
а череда хлопчаків-ньютонів, на порозі між новим і старим
думаючих про те, що усім натовпам було, є і буде до дупи.
19.12.2018