Крига не тане між нами,лиш вітер притих.
Він одділяє верстою від мене,-тебе.
Юних,дорослих,дітей,у очах голубих...
Та й підіймає все вище,до чистих небес.
Холодом дихають погляд та дивні слова.
Не тяготять,та дарують старечий наш вік.
Не відбирають від давна майбуть що права...
Ті,що коханням у серці несе чоловік.
Ось летить долі,та й тягне з собою мене.
Трави здалеку,неначе лелеки шумлять.
Криком кричать,мов до хати він знов поверне...
В тихій надії на те...що ще стане благать.
Тільки остуда з'їдає мій потяг тепла.
Мовби зненацька,цілунок торкнувшись щоки...
Править мені,щоб таки...я з тобою була.
Й вірила в те...що оце мені,все,-залюбки.
(Понкратова.О.В.)