Я волів подивитись на тебе,
Враз – і місяць до нас завітав,
Вийшов тихо із чорного неба,
Розгорнувсь на тобі й засіяв.
І застукало серце сильніше,
Коли промінь у тиші втонув.
Він поему про тебе пише,
Я оце тільки потім збагнув.
Накидав тобі срібла на щоки,
Обгорнув твої стиглі вуста,
І тримав їх так довго, поки
Грізний вітер не здув листа.
Поки він не навіяв хмари
На прикутий до тебе блиск.
Почалися між ними чвари
І піднявся у неба тиск.
Я, як лист затремтів від думи,
Що за тебе воюють світи,
Що про тебе на небі шуми...
Раптом, ти захотіла піти.
Я вдивлявся у тугу ночі,
Темна ніч, як завжди – пуста,
Але знову пробились очі,
Знов зустрів я твої вуста.
Знову місяць на небо скочив,
Але ти не скорилась йому.
Підлий вітер його зурочив
І пішла ти у ніч німу.
***
Я ще довго глядів на тебе,
Дотлівало твоє багаття,
Поки місяць із чорного неба,
До межі цілував твоє плаття.
__________________
© R. Tserkovnyy, 2019