Цвiт папоротi

Осель грабіжники з великими торбами,
Ординський нелюд, шанувальники царів -
Вони прийшли, аби зробити нас рабами,
На нашу землю, мирну землю трударів.

Раби, керовані рабом - свободолови;
На інших прагне всяк дивитися згори;
Їм ненависниі наша рівність, звуки мови;
Їм ненависний наш закон і прапори.

Земля горіла чорна полум'ям червоним.
На місці храму побудована тюрма,
Де я зненацька опинився у полоні.
Ходжу, ногами шкутильгаю обома.

З мене знущалися, казилися від злості   
Сталевим лезом розсікли підошви ніг,
До ран засипали посічене волосся
І зашивали, аби бігати не міг.

Уламок скла блищить, як вістря моргенштерна*;
До ран червоних чорну землю сипону.
Із ран запалених тече, виходить скверна;
Як все загоїться, з полону я чкурну!

Глузують з мене: - Тю, дурний! Підошви ріже!
Навчають мудрості тутешнії раби:
- Тобі ж дають безплатний дах, одежу, їжу...
На волю хочеш? Та нащо вона тобі?

Благословенна ніч - ніч втечі із полону.
Купальська ніч. Ніч, коли папороть цвіте.
Поглине ліс мене, мов чорная безодня.
Вночі у лісі втікача знайти - пусте!

Десь біля річки чути гамір, там вогонь є -
Купальське вогнище, здається, то горить.
І хтось шукатиме знов квіточку червону,
Ключ до скарбів - купальський папороті цвіт.

То не багаття біля річки, то облава
Із смолоскипами. От-от наздожене...
Ліс наближаючись, чорніє кучеряво.
Іще хвилина - і врятує він мене!

Замкнути коло не встигають інородці.
Лунають вигуки: - Стріляйте, бо втече!
Пекуча квітка спалахнула на сорочці...
Вона червона, знаю - полум’ям пече.

Чорніє кров моя на листях замість цвіту...
Та чи відомо ворогам моїм про те,
Що не ростуть квітки на папороті вітах?
Про те, що папороть ніколи не цвіте?

Прими мене до себе, папороть, стулися!
Сховай так, щоб ніхто не зміг мене знайти;
З собою квітку я приніс до твого листя,
Єдиний раз що розквітає у житті.

Ворожі наймити пробігли стороною,
В зеленім сутінку не трапили мене.
Сира земля просякла кров'ю піді мною;
Тепер навіки з нею станемо одне.

Роса упала. Потемнішало в діброві.
Знайшов усе я, що колись був розгубив:
Червоне й чорне - кольори землі і волі;
Два кольори мої - любові і журби.

Зів’яне квітка, не побачить сонця сходу;
Мені щастить - не по краплині чи частях,
Уся разом дісталась дешево свобода -
За скарб безцінний я плачу лише життям.

*моргенштерн - середньовічна холодна зброя у вигляді кованої залізної зірки на жердині.


Рецензии
Та ні, не тяжкий ( я про попередній відгук), а скоріше - філософсько-наболілий.
Прочитала вдумливо, пройнялась співпереживанням. Добре попрацювали. Вклали душу.
Хочеться вірити, що все буде добре.

Валентина Лысич   16.02.2019 02:24     Заявить о нарушении
Дякую. Вірш писався важко, під впливом думок про смерть.

Юрий Киреев   16.02.2019 08:58   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.