Прокидаюсь в рідній коморі, повністю голий, голодний і злий
Намагаюся встати з полу поволі, не проронивши ні слова, неначе німий
Виходжу за двері на люті морози, довкола лиш трупи й червоні сніги
Знімаю з одного стару гімнастьорку, а з другого й третього - шинель та штани
Сей одяг за милю смердить цигарками,
Сей одяг одразу видає їхній страх
Ці гади тоді не боялись стріляти
Як людей пов'язали й поклали на плах
Пройшовши десятки тяжких кілометрів, майже не бачив людей, траплялись скоти,
Що заради хлібців та пошарпаних светрів, стріляли своїх, боялись чужих
Я десятки літ тією долиною йшов, маленького навіть не зробивши і кола
Для кого війна може скінчилась давно, а для когось вона не скінчиться ніколи
Змінялися власті, порядки, устави, тягнулися ціни, податки й пенсійні віки
Одні лише люди зостались ті самі: працюй, підкоряйся та діток рости.
Надійся на сина, він змінити щось зможе, що зніме кайдани та стане на ПУТЬ
Влаштується в місто, натягне той галстук, який носять скоти, котрі батька цькують.
А як жити сину, коли всі з нього просять? Коли життя його ціль встановили давно?
Батько хоче від сина, що самому не по силах, а навчити путям тим не може ніхто.
Я на мить зупинився, дістав пачку сигар, тих самих, воєнних, з гарним написом "Ира"
Закурив, оглянувся, рідну землю впізнав, заспівав тої пісні, що в серці зоставила діри
Вирізав з дерева незграбну бандуру, натягнув старі струни, що в померлих забрав
Згадав все що було, все що є і що буде, і тихо на пні свою пісню заграв
Я так довго грав, що встиг зір свій згубити, але люди від пісні ставали на бій
Козака хоч і можна навіки убити, але пісню його не уб'єш як не бий