(Владимир Пилипец «Зозуля з юності кує»)
Мои юные годы в журавлях пролетели,
в талых водах весны в синю даль пронеслись.
Только старая хата всё так же тоскливо
У дороги стоит и зовёт: «Ты вернись…»
В вишняках заросли, потерялись тропинки,
И родителей мы провели в дальний путь,
И упали снега, нам виски заснежили,
Но кукушка всё так же в той роще куёт…
То – родное село! – материнская ласка!
Здесь начало дороги моей… Как давно…
Растерялись года, как в несбыточных сказках…
Сколько их навсегда в белый свет уплыло!
Чернобривцев огонь по садам тем - зелёным,
Грусть калины опять поселилась в душе,
Разрезает мне грудь боль, как лемех точёный,
И стоит старый клён, будто дед, в спорыше…
Февраль, 2019г
*******************************************
Оригінал
Мої юні роки в журавлях пролетіли,
В талих водах весни в синю даль пронеслись.
І хатина до вулиці тулиться біло,
Кличе з дальніх доріг і тепер, як колись.
В вишняках заросли, загубились стежини,
Вже батьків провели ми в домівку свою,
І упали сніги, скроні нам засніжили,
Та кує ще зозуля за селом у гаю.
Моє рідне село. Материнська колиска.
Звідси шлях починав. Як давно це було!
Розгубились роки по дорогах неблизьких,
Скільки їх назавжди в білий світ відпливло.
Чорнобривців вогонь у садочках зелених,
І калиновий сум щось тривожить в душі,
Ниву спогадів біль крає, начебто лемех,
І стоїть старий клен мовчазний в спориші…