казка
Маленький дощик ще жодного разу не проливався на землю, а вже як йому хотілося! Але велика мама-хмара сказала, що маленьким дощикам потрібно сидіти вдома, на хмаринці, а то можна пролитися в зовсім непотрібному місці в зовсім непотрібний час, і тоді йому не будуть раді ні квіти, ні трави, ні дерева, а люди будуть ховатися від нього під парасолькою. А дощику так хотілося, але він чекав…
Мама-хмара спала високо в небі, а дощик нудьгував і дивився вниз. А там, у дворі будинку, діти висаджували квіти на клумбах. Дощику дуже хотілося спуститися до них, але мама-хмара строго-настрого наказала сидіти на небі. Ось він і сидів, звісивши ніжки й прислухаючись до дзвінких дитячих голосів.
Коли мама-хмара прокинулася, діти вже скінчили свою роботу. Вона подивилася вниз і сказала: «Пора!». І тут дощик злякався – як зустрінуть його діти? Напевно, будуть ображатися за свої мокрі речі, адже у них з собою не було парасольок. Але мама підштовхнула його до свого краєчку, і дощик впав. А коли перші краплі досягли землі, діти весело закричали: «Дощик! Дощик!». Дощику стало так радісно. Він літав над клумбою і поливав її своїми прозорими краплями-дощинками. А зверху йому посміхалася мама-хмара. Із-за неї визирнуло сонечко і теж привітно посміхнулося. У задоволеного дощику вже закінчилася вся вода, і він полетів до мами-хмари набиратися сил. А діти раділи, що дощик пішов так вчасно!
МАЛЕНЬКИЙ ДОЖДИК
сказка
Маленький дождик еще ни разу не проливался на землю, а уж как ему хотелось! Но большая мама-туча сказала, что маленьким дождикам нужно сидеть дома, на тучке, а то можно пролиться в совсем ненужном месте в совсем ненужное время, и тогда ему не будут рады ни цветы, ни травы, ни деревья, а люди будут прятаться от него под зонтиком. А дождику так хотелось, но он ждал…
Мама-туча спала высоко в небе, а дождик скучал и смотрел вниз. А там, во дворе дома, дети высаживали цветы на клумбах. Дождику очень хотелось спуститься к ним, но мама-туча строго-настрого приказала сидеть на небе. Вот он и сидел, свесив ножки и прислушиваясь к звонким детским голосам.
Когда мама-туча проснулась, дети уже закончили свою работу. Она посмотрела вниз и сказала: «Пора!». И тут дождик испугался - как встретят его дети? Наверное, будут обижаться за свои мокрые вещи, ведь у них с собой не было зонтиков. Но мама подтолкнула его к своему краешку, и дождик упал. И когда первые капли достигли земли, дети весело закричали: «Дождик! Дождик!». Дождику стало так радостно. Он летал над клумбой и поливал её своими прозрачными каплями-дождинками. А сверху ему улыбалась мама-туча. Из-за неё выглянуло солнышко и тоже приветливо улыбнулось. У довольного дождика уже закончилась вся вода, и он полетел к маме-туче набираться сил. А дети радовались, что дождик пошёл так вовремя!