ПОЭТИЧЕСКИЙ ПЕРЕВОД
Багато що, надто багато ти хочеш,
жадІбна і тоскна любов,
Та мріям тріумфи даремно пророчиш,
очима з ним стрінувшись знов.
Повір, - собі жінку любИть він дозволить,
як люблять поети весну…
Він молить, він манить, а серцем – на волі -
цінує лиш волю одну!
Веселки травневі, світанки чи зорі,–
Не менше, ніж ти – в його кров.
А в ніч насолоди, в обіймах з тобою,
згадає він першу любов.
Нехай ця любов лиш миттєвістю щемно -
торкнеться і зникне… Нехай!
Побачиш в очах його мрійно-таємне
комусь в невідомість «кохай…»
Тоді ти відчуєш весь холод розлуки.
Що ж далі? Цілуй і мовчи,
Безжурно сіяй, і звершить в райські звуки
Він сяйво твоє уночі.
Та ти… ти ж кохаєш так владно і душно -
жертовності прагнеш завжди,
а він лиш зітхне, і відійде байдуже –
все… - більше нічого не жди…
Оригинал стиха
Ты многого, слишком ты многого хочешь!
Тоскливо и жадно любя,
напрасно ты грезам победу пророчишь,
когда он глядит на тебя.
Поверь мне: он женщину любит не боле,
чем любят поэты весну...
Он молит, он манит, а сердце - на воле
и ценит лишь волю одну!
И зори, и звезды, и радуги мая -
соперницы будут твои,
и в ночь упоенья, тебя обнимая,
он вспомнит о первой любви.
Пусть эта любовь мимолетно-случайно
коснулась и канула... Пусть!
В глазах у него замечтается тайна,
тебе непонятная грусть...
Тогда ты почувствуешь холод разлуки.
Что ж делать! Целуй и молчи,
сияй безмятежно, и в райские звуки
твои превратит он лучи!
Но ты... ты ведь любишь властительно-душно,
потребуешь жертв от него,
а он лишь вздохнет, отойдет равнодушно -
и больше не даст - ничего...
В. Набоков
26.11.1918