Мої вірші на музику не ляжуть,
Навіть на траурну, коли хоронять їх.
«Герої не вмирають» - люди кажуть,
Та про чужих синів-не про своїх.
Писати хлопець про війну не хоче,
Тому що він на ній не воював.
Боїться написати щось неточно,
Краще напише про жовтіння трав.
Про осінь, зиму, літо і весну,
І про жінок на пори року схожих,
Про хату, сад, про яблуню рясну…
Невже його реально це тривожить?
Не обстріли, не снайпери, не міни,
Не Мар’їнка, Майорськ і Водяне,
Не вирви де були будинків стіни,
Коли «брат»-сєпар градами шмальне.
Коли накриють артою траншеї,
Стає гучнішим найстрашніший звук,
Жалієш, що без хрестика на шиї,
Бо хрестишся-- не покладаєш рук.
« А що писати? Треба воювати!»,
Хтось скаже хмурий, може навіть злий.
«Вірші про небо і душа у небо--
Це різні речі» і будЕ правий.
А я пишу про те, чого не бачив,
Пиши і ти, мій друже, не мовчи.
У когось вийде нова «Плине кача»,
Як догорять лампадки і свічки…