- Привези мені мушель, - просила у чоловіка, -
пару штук, небагато, щоб я просто собі нагадала,
Що море і що весна – це буває насправді.
Він привіз –
підібрав на порожньому теплому пляжі, кинув у кишеньку наплічника,
кілька годин літаком –
і ось вони, твої червоненькі казкові квіточки, тішся, Ганю.
Торкалася мушель –
і посміхалася:
у піврічну зиму за пластиковим вікном,
у обличчя кандидатів у президенти на численних білбордах,
у слова їхні порожні, як оті мертві мушлі…
…а тоді…
тоді з однієї вигулькнула тоненька клешня.
А потім друга.
І очі вигулькнули.
То рак-самітник заховався у мушлю нічийну
на далекому, як світле майбутнє, пляжі -
та й так прилетів нелегалом у мій кінець лютого.
Тинявся столом неприкаяно,
Тягнучи на спині важке маскування –
Ще самотніший, ніж зазвичай,
Один-єдиний на цілу мою засніжену країну…
А я спершу гуглила, чим його годувати –
Та знаходила лише кулінарні рецепти,
що готувати із нього,
Тоді запропонувала йому котячий корм,
Зробила басейник із підсоленою водою,
А врешті просто дивилася відсторонено,
Як він, геть втомившись тягати мушлю,
Просто собі виліз назовні –
Маленький і безборонний –
Без жодної броні
Без жодного захисту
Без жодного моря у периметрі сотень кілометрів –
Просто помилка
Просто так сталося
Просто ніхто не винен
Ми дивились одне на одного –
раки-самітники
яких хтось знічев’я кинув у кишеньку наплічника
і привіз на абсурдну планетку Зе
у піврічну зиму на об’їзній –
живіть собі, якщо зможете,
а не зможете – так сі стало.
Сім мільярдів раків-самітників,
що тупцяють
шукаючи сенсу
шукаючи себе
шукаючи одне одного
на кухонному столі із зеленою цератою
біля мисочки із підсоленою водою
у маленькій зйомній квартирці...