Оригінал:
Хурделиця довкілля замела,
і сипле сніг безладніше і дужче.
Хитається на клені омела,
і мечуться під вітром білі душі.
Злетілися всі разом за віки.
Мов небо наближається до вікон –
меткі жінки, грайливі діточки,
і воїнства суворого без ліку.
Чи, може, прагнуть пращури на мить
допитливо нам глянути у вічі?
Тому, напевно, серце і щемить:
пишатися, по правді, майже нічим.
Ти сам-на-сам із небом у садку –
не витримав із долею двобою…
І мама у старому пальтечку
примариться й покличе за собою.
© Вировець Лариса
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Метелица навечно замела,
Снег сыплет в чехарде неутомимой.
Шатается на клёне омела'
И мечутся под ветром души – мимо…
Слетелись за века: пришла пора…
И небо близится к моим воротам:
Бедовые девчата, детвора
И воинство суровое – без счёта…
Стремит желанье предка и томит –
В глаза нам заглядеться, словно в свечи…
Вот потому-то сердце и щемит:
Гордиться нам, по правде, вовсе нечем…
Наедине ты с небом, с ним – одно:
Не выдержал с судьбою поединка...
В пальтишке старом, мама за окном
Уже зовёт – и тает в сердце льдинка...