А дощ нарешті перестав,-
подався геть...
у нього, мабуть, безліч справ,
у мене - смерть
була і буде, відтепер
не відійде...
душа запитує:
- Хтось вмер?
Чи дощ іде?
Що відповІсти їй не йму,-
вуста німі...
синок лишив мене саму...
як жить самій?
Весна яскрава і проста:
з життя в життя...
нащО душа мене пита
чи вмре дитя?
І дощ пішов, і син пішов,-
кінець кіно...
на серці мУки грубий шов,
рида воно.
То попускає, то ізнов
по шву кровить...
а матері сліпа любов
лиш зна - любить!
Цілує чорного хреста:
-Синок, ти як?
Тремтять і руки, і вуста,
чекає знак,-
за нього прийме шелест трав,
клин журавлів...
ох, нАщо, синку, ти вмирав?
Чому не жив?..
І буде день й холодна ніч,
і дощ-плаксІй...
а мене рве та сама річ,-
як жить самій?