час нещадно відібрав усе,
розчинив мою меланхолію у рядках а клітинку,
накачав наші відносини транквілізаторами,
а ми, бідолахи, топимо ночами
себе у каві
і зустрічаємо з першої секунди весну
під мелодії Еджа та голос Боно з U2.
ми почали вміщувати емоції
у проміжки між телеграмними вібраціями
та єдине, що й досі гідне овацій —
дотепні жарти опісля дванадцятої
та після першої
зрештою,
втрачу свідомість.
бачиш, я більше не пишу тобі римованих поем на 339 рядків
і не вигадую,
і навіть не впадаю у депресію.
але, натомість,
щопівгодини перечитую список справ
та в потаємних кутках мозку шукаю розум, що теж зник, пропав.
але цей лист мав би бути про інше.
в який момент ми почали будувати власну Берлінську стіну?
ми ніби записуємо час у комплексному виразі
і інтегруємо безодню безліч разів
та нічого не змінюється ні у вирі днів
ні у наших системах відліку
навіть за наявності спільної душі підлітків.
щось змінилось, і це відчувається.
навіть мої слова позіхають тепер українською.
і градієнт теплоти відносин — з ним теж щось відбувається.
а римовані асоціації прості, ніби викрадені з дитинства
час нещадно відібрав усе,
навіть мій картридж із синіми чорнилами.
мої повіки важчають, зараз скажу "надобраніч"
і зраджу тобі із постіллю теплими обіймами.