хто я для себе?
чергове ім'я у довгому списку "контактів"
чи персональна картка пацієнта
у лікарні для деградантів?
той недопитий келих вина
що лишився в минулому році?
деперсоналізація
дезорієнтація
фантомний біль у кожному кроці?
еге ж, хоч щось пишу, і ти скажеш
"як можеш ти скаржитись
на свою творчу кризу?"
а справа не в тому, чи витрачаю чорнила на рядки,
а в тому, чи відчуваю, ніби падаю донизу
так, відчуваю.
щодня і відразу
коли після кожного придуманого слова
охоплює почуття відрази
гарно тут у вас в метро
хоч цілий день лиш знай собі
"обережно, двері зачиняються"
і ніяких згорнутих аркушів в смітті
ставлю двадцятку,
ще одна така урна
і мене разом з листами
викличуть на дурку
хоча рука - лиш нещасна м'ясорубка
вона лиш видає фарш, а м'ясо - в голові
себто, в мені,
в думках.
(вибач, не можу розібрати останніх слів,
зара візьму олівець і продовжу рядки)
отож, про що це я?
здається, про свою меланхолію
тільки не вішайте будь ласка на дверях табличку
"10 березня 2019 року тут був знайденим убитим
ще один файний вірш"
бо насправді ж всім начхати.
і місто опісля першої
чи пізніше
відправиться спати.
а чи є сенс мені лягати?
типу, думки ж можуть згвалтувати
та проти такої спокуси жодна фантазія не встоїть
давай, спробуй, напиши мені
"нє надо, нє стоїт"
я залишу повідомлення непрочитанним
і по приколу
зникну, залишачись для себе
"колишнім знайомим"