* * *
Женщины - как звёзды небосвода,
Им сгорать, слетая с высоты.
Я ловил их смех, смотрел на фото,
В сердце же моём жила лишь ты.
Женщины - как ландыши веснние,
Рыхлый пробивающие снег.
Я стоял над ними в удивлении,
Но тебя забыть, казалось, грех.
Женщин я сравню с листвой осеннею.
Ветер листья те уносит вдаль.
С ними я подвержен отупению,
Ты одна смогла прогнать печаль.
Вскоре понял, весь прозрев до дна, я:
Не звезда ты, не цветок, не снег.
Милая, желанная, родная,
Самая обычная из всех.
1955
Є жінки — немов зірки небесні,
Що згоряють, впавши з висоти.
Я ловив їх усмішки облесні,
Та була у серці тільки ти.
Є жінки — немов квітки весняні,
Що шершавий пробивають сніг,
Я стояв над ними в здивуванні,
Та тебе забути я не міг.
Є жінки — немов листки осінні,
Що летять з вітрами вдалину.
Я ходив за ними в отупінні,
Та кохав тебе лише одну.
Раптом я збагнув, що ти, кохана,—
Не зоря, не квітка, не листок.
Ти для мене мила і жадана,
Найзвичайніша з усіх жінок.
1955