Лагідний літній вечір заглядав у вікно. Йому, вочевидь, було цікаво, що робить ця сива жінка за письмовим столом. Світло настільної лампи вихоплювало із темної поверхні столу білий стосик паперу. Жінка писала. Швиденько-швиденько мережила синьою пастою незайману білизну листка.
Іноді переривала свою роботу, замислювалася, дивлячись в нікуди, брала зі столу світлини, роздивлялася їх, пестила руками і загадково усміхалася.
Посидівши деякий час, знову бралася за пластмасову ручку і виводила на папері нові речення.
І якби вечір міг цікавитися, він неодмінно би зазирнув через плече жінки, аби побачити, про що ж вона пише.
«Пам’ятаєш, як ми гуляли парком. Тобі заледве виповнилося три роки. Ти ходила лише доріжками і ніяк не хотіла заходити поміж дерев.
- Пішли вглиб, - пропонувала я.
- Ні, не піду. Там ліс, - відповідала ти.
- То й що?
- У лісі вовки?
- Звідки ти це взяла?
- Ось! – Ти підвела мене до стовпа, на якому був прикріплений аркуш паперу з оголошенням про те, що розшукується собака, вівчарка. І фото собаки.
А далі, повільно, наказовим тоном «прочитала»:
- В ліс не ходити! Вовк!
Я тоді усміхнулася і подумала про твою гарну фантазію. А далі повела тебе до озера.
Біля озера ти довго стояла з паличкою в руці, вдаючи із себе рибалку. Навіть прикладала пальчик до вуст, аби я голосно не розмовляла, бо, бачиш, я могла злякати рибу. А потім до нас підбіг руденький кумедний песик і почав хлебтати воду прямо з озера. А ти запевняла, що це лисичка.
- Ну добре, хай лисичка, погодилася я, тихо усміхаючись.
У тебе був кашлюк. І ми кожного ранку ходили в парк до цього озера. Тобі тут легше дихалося і ти майже не кашляла.
А одного разу ти взяла із собою ляльку. Возила її на візочку доріжками парку, як турботлива матуся. А коли ми підійшли до озера, тобі захотілося неодмінно викупати свою «доню». Ти скинула із ляльки платтячко і, зачерпнувши долонькою водичку, хлюпала на неї. Та не втримала мокру ляльку, і та з плюскотом упала у воду.
- Моя лялька, - кричала ти і з надією дивилася на мене.
Тим часом лялька повільно відпливала від берега. Розпачу у твоїх оченятах ставало більше і я кинулася рятувати твою «доню». Як же ти раділа, як дякувала мені. Як міцно пригортала до себе врятовану ляльку.»
Жінка почала перебирати розкладені на столі світлини. З кожної із них на неї дивилося біленьке личко і усміхнені оченята доньки. На одній із світлин жінка зупинила свій погляд. Дівчинка стояла біля гойдалки. Того дня зранку була заметіль, а потім випогодилося.
«– Мамо! Сніг! Сніг! – кричала ти, підстрибуючи біля вікна. – Хочу на прогулянку! На гойдалку! Чуєш, як вона співає: «Гой-да-да! Гой-да-да!»?
– Зачекаймо, поки хуртовина стихне, – промовила я у відповідь.
Ти ще декілька разів підходила до вікна, та сильний вітер люто жбурляв колючий сніг у шибку, ніби хотів налякати нас.
А десь під вечір випогодилося і ми з тобою подалися до дитячого майданчика.
– Тут так порожньо, – промовила ти розчаровано, роздивляючись навкруги.
– Знаєш, люба, – таємниче промовила я, – гойдалки також впадають у сплячку.
Ти здивовано подивилась на мене.
– Так-так, у зимову сплячку, як бурі ведмеді в лісі. Тільки гойдалки впадають у сплячку на дитячому майданчику. Спочатку вони на студених вітрах співають собі колискову: «Гой-да-да… Гой-да-да….». А потім тихенько-тихенько засинають. Сніг притрушує їх, ніби вкриває пухнастою ковдрою. І сняться гойдалкам кольорові сни: дзвінкоголосі хлопчики та дівчатка і тепле-тепле літо.
Ти потупцяла до гойдалки, торкнулася холодного металу.
– Гой-да-да! Гой-да-да! – повільно гойдаючи, заспівала. – Спи, гойдалко, спи.»
Жінка відклала ручку і подивилася в темінь, наче у тільки їй відоме минуле. Спогади, спогади… Вони приходять кожного вечора. І щоб зберегти їх, жінка кожного вечора старанно записує-занотовує усе на папір. Тих записів уже збереглося багатенько, але кожен вечір приносить нові і нові спогади.
«Ми з тобою неквапом йшли доріжкою ботанічного саду, насолоджуючись безвітряним осіннім днем.
- Хто це зробив? – запитала ти, показуючи на величезну купу зірваних чорнобривців. – Ще вчора вони квітли на клумбі, неначе маленькі сонечка, а зараз - зірвані і холодні…
Ти похнюпилася. Я уважно поглянула на тебе і відповіла: "Люба моя, не хвилюйся! Ці зірвані квіти чекають, поки садівник складе їх у візок і відправить у пологовий будинок. Пологовий будинок, це місце, де народжуються діти. Вісім років тому мене твій тато також відвіз у пологовий будинок, і там народилася ти, донечко.
Ось так і чорнобривці. Он бачиш, під кожною квіточкою є брунатна коробочка. У тій коробочці зовсім скоро народяться багато насінин – діток чорнобривчика. А навесні садівник візьме насіннячко і висіє у землю.
І ми знову милуватимемося з тобою яскравою клумбою чорнобривців".
Ти підійшла до чорнобривців, погладила їх рукою і сказавши, що все буде добре, побігла вперед по доріжці. А до мене долинув гіркуватий аромат квітів і нагадав про неминучість осені.»
«О, ці спогади. Кожен день, кожна година твого дитинства закарбувалася в моїй пам’яті. Ти виростала, а спогадів у мене ставало дедалі більше. І от зараз, коли ти так далеко, у Франції, мої вечори заполонили спогади про твоє дитинство. Там були ти і я. Я була молодою, а ти маленькою. А зараз я ….»
Жінка зупинилася, подумала і старанно закреслила останній абзац.