Посадив прадід Аврам, верби над межою,
Щоб сосід з сосідом знав, межу між собою.
Верби добре прийнялись корінці пустили,
А сосіди, як кроти межу чужу рили.
Но якби ж тільки ті верби держали оборону,
А так ще садок стояв в основі кордону.
Но і тут вони старались під корінь підривали,
Був забитий клинок в землю й його підгорали.
Вишні ті що на межі колись розцвітали,
Вже давним давно у небо димом відлітали.
Скільки ж можна в город лізти? Чи землі Вам мало?
Ваші батьки підривали, но їх вже не стало.
На той світ з собою землю вони не забрали,
Дітей своїх понавчали, щоб чуже хапали.
Самі ноги під землею тою протягнули,
А їх діти не поняли самі такі були.
Но не тільки у сосідки межу підривали,
Щей хозяйку як рабиню в роботу загнуздали.
Помагала їм усе, дуже їх жаліла,
Но поняла, що за люди коли заболіла.
Навіть фіртку в обійсття, сосіди закрили,
Щоб з їхньої криниці водиці не пила.
В чому суть цего вірша, а суть його в тому,
Не вір найдобрішому сосідові свому.
Сосід вміє лисом бути, та щей покраситись,
Щоб до тебе під крило гарно підмоститись.
Як почує що за ним сліжки вже не має,
Сантиметр за сантиметром добро підбирає.
Но як кажуть; скільки б клубкові не витись,
Кінець із того клубка мусить появитись.
Тоді із того кінця розв'язка начнеться,
Ох не солодко сосідам в розв'язці прийдеться.
Вспомне де межа була, як на ній сиділи,
І якою ниткою самі її зробили.
27.03.19 р.