виписуюсь тут у римованих рядках
та, виявляється, й досі борюсь з підлітковим максималізмом.
боже, нащо нам деякі люди на шляху?
нащо нам ті, через яких відчуваємо аневризми?
боже, чому деякі мусять померти?
як не по-справжньому, так у нашому житті?
боже, я нічого від тебе не вимагаю.
лиш дай відповідь: "чому найкращі мають піти?"
цікаво, коли люди дізнаються, скільки їм лишилось,
вони або нарешті починають жити або домовляються про похорони у святого отця.
дізнавшись, скільки лишилось нашим відносинам,
я не можу зосередитись на реальності
бо думки вже в полоні кінця.
це... занадто, забагато, зарано, я знаю,
та й вибору в мене не має, окрім як змиритись.
але зараз, у неділю, о пів на першу ночі
чомусь думки не полишають про те, у що встигла "влюбитись"...
і справа тут не в "івентах" чи буденності - надто тривіально.
справа у житті, яке відкрилось мені геть з іншого боку.
(мабуть, тут мали б бути питання на кшталт "як я житиму далі?",
але їх не буде, цю відповідь я знайду самостійно... десь через чверть чи півроку)
справа у більш простих речах на кшталт універу,
справа у тому, що я більш не знаю справжніх "дослідниць"
спрва у минулому, якого не відібрати (наприклад, з чаюваннями)
справа у відсутності (ти ж-бо не цукор) тебе-замінниць.
ти ж знаєш, можна робити щось з іншою людиною,
можна повторювати, але це вже будуть геть інші речі.
і якщо вже пішла мова про роздоріжжя,
то напишу тут декілька строф ще так, "до речі"
кожен вільний обирати свій шлях (і я хочу в це вірити)
не зрозумій мене неправильно, тобі я бажаю лише щастя
тому ти пробач мені за усе, що могло бути не так.
пробач мені й цього вірша.
і хай я плутаюсь в думках, але ти мусиш знати:
це були найкращі дні мого життя.
сповнені теплом та своєрідною добротою...
(ти була права, таблетки так швидко не діють,
у мене просто проблеми з регуляцією власного настрою)
так дивно було на Sofar`і сьогодні (учора, себто) проливати сльози
через полон своїх думок, та я роздуплюсь
(ще й музика була схожа на мій "депресивний плейліст")
ти, будь ласка, пробач мені за ці рядки.
я, зрештою, змирюсь.
розумієш, це був просто удар нижче пояса.
і причина, чому я досі не сплю і пишу доволі проста:
мені ще не доводилось нікого втрачати, тому цей ризик до біса лякає.
(хтозна, може одного разу напишу про все це цілу книгу)
в мене тепер усвідомлення, що кожна секунда дорогоцінна,
тому ти й читаєш (з якимись думками та емоціями) цього листа.