Питання до себе

Иванна Гринчук
Куди не гляну – всюди є вона.
В квітучому саду, в пожовклім листі.
З-за хмари теплим сонцем вигляда
Й тремтить в роси ранкової намисті.

У холоді нестримних хуртовин
Її я подих завжди відчуваю.
У шепотінні дикої трави
Щоразу чую смуток і зітхання.

Вона в жахливих вирубках лісів
Трухлявим пнем звертається до мене.
Рікою, що засмічена, без слів
нагадує: « По-людськи жити треба».

Так, Матінка-природа досхочу
Триматиме мене в своїх обіймах.
Знущаються над нею – я мовчу.
Мабуть таки з отим знущанням згідна?