Рядки розкришились, розсипались літери,
Думки по під стелею стали смолою –
Неначе біду самі собі накликали,
Неначе пірнули у ніч з головою.
І боляче каятись, боляче бачити.
І плечі опали, і зламані крила.
І як зрозуміти, а потім пробачити,
Коли вже зів’яли без вітру вітрила?
Шторми все сильніше здіймаються хвилею.
Думки заважкі для тендітного тіла.
А хочеться легко летіти до вирію,
Неначе від радості просто сп’яніла…
Але ж то не сон, бо вже сонце на обрії.
Безмежна спустошеність, біль від розлуки.
Якими дарами, чим долю задобрити?
Щоб чарку отрути на брати у руки…
5.04.2019.