Оригiнал:
Неначе поплавець на вічнім плесі,
котрого буйна хвиля проминає,
не беручи з собою, так і я,
мов волохатий мутлик мерехтливий,
ширяю понад течією літ.
Дивлюсь у бляклі вітражі забуті,
підведені в оранж і надсинь туги,
і так, прип’ятий вудлищем надливим,
спогадувань тримаюсь, мов життя.
А дні біжать і поплавець колишуть,
і тіпають, мов плоскінь, і ворожать
мені провалля пам’яті, котрого
не взолотити радісним зелом.
А що мене тримає? Тільки погляд,
прив’язаний до спогадів, неначе
ланці розлуки на хресті чекання,
аби не дати вмерти, ані жить.
А перед мене — вітражі забуті,
де згадувань зворотня перспектива:
днедавній день причахлим жаром гріє,
а вікодавній — спахом сотень сонць.
© Василь Стус
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Как будто поплавок на вечном плёсе,
которого волна и разминает,
да не берёт с собою…так и я,
как мотылёк мохнатый разноцветный,
порхаю вдоль по-над теченьем рек.
Гляжу в поблёкших витражей осколки:
ультрамарин с оранжем в них печальны…
и, спаянный с удилищем предлинным,
воспоминания ценю как жизнь.
А дни бегут и поплавок колышут,
трясут, что коноплю, и ворожат мне
провалы памяти, которые уже
не сможет освежить былая зелень.
...А что же держит? Разве только взгляд,
привязан к ним...так безусловно, словно
разлуки цепи на кресте неволи,
чтоб, умереть не дав, не дать и жить...
Передо мною витражи из мёртвых,
где памяти обратна перспектива:
ушедший день привядшим жаром греет,
а вековечный — взрывом сотен солнц.
Аватар из Музея Стуса